Що таке EXPО та чому про цю подію всі говорять? Якщо двома словами, це всесвітня міжнародна виставка, яка проводиться раз на 5 років і триває приблизно 6 місяців. Понад 100 країн з усієї земної кулі презентують свої досягнення в галузях науки, техніки, культури, дизайну тощо. Все це направлено на розвиток технологій майбутнього, культурний та інноваційний обмін обмін, і найцікавіше те, що кожна з країн або регіонів будує свій національний павільйон. Попередні EXPO проводилися раніше в таких містах як Мілан, Дубай, Шанхай тощо. До речі, найпершу EXPO в Азії було проведено в 1970 році саме в місті Осака. І цього разу – це знову Японія.

Серед дивовижної кількості креативних будівель та експозицій була одна, про яку хочеться сказати декілька особливих слів. Це – Dialogue Theater –sign of life від однієї з найвідоміших діячок японського кінематографу Наомі Кавасе.

Dialogue Theater –いのちのあかし–／Dialogue Theater –sign of life–

Цей павільон побудований в двох покинутих будівлях старих шкіл з міст Нара та Кіото. Він створений в форматі частково школи, частково театру, а під певним кутом – це справжній кінофільм в реальному часі. Ця інсталяція є закликом для роздумів про співіснування всіх людей світу, які можуть подолати непорозуміння, незважаючи на різницю у віці, расі або традиціях культури.

Дуже поетичною та цікавою для відвідувачів стала можливість поспілкуватися в реальному часі із людиною, яку вони до цього ніколи не бачили. Один із відвідувачів – на постаменті перед камерою, його співбесідник – на екрані… Всі інші гості можуть спостерігати за цим дійством, як за справжнім кінофільмом, який народжувався на їх очах.

Так, нестандартний підхід до поєднання вербального та безсловесного – це здавна певний особистий почерк творчості пані Кавасе. Історія нині всесвітньо відомої режисерки почалася в 1989 році, коли вона закінчила Коледж Візуальних Мистецтв (Ōsaka Shashin Senmon Gakkō) і потім протягом 4-х років працювала там же викладачем. Знімаючи короткометражні документальні фільми, вона зрештою створила свою дебютну повнометражну стрічку «Sudzaku», яка у 1997 році завоювала у Каннах «Золоту Камеру» – і, до речі, ця жінка стала першим режисером із Японії, хто отримав таку нагороду. Документальне кіно – її візитна картка, адже більшість кінострічок саме такого жанру принесли режисерці всесвітню славу. Серед них – “Embracing” (1992), “The Weald” (2003), “Birth/Mother” (2006) тощо.

Що ж стосується художніх стрічок Наомі Кавасе – вони життєві, сповнені глибини, але при цьому позбавлені перебільшеної драматичності. “Shara” (2023) – історія дорослішання та прощення, “Hanezu” (2011) – любовного трикутника та ревнощі, “Still the Water” (2014) – тема сексуальності та чуттєвості, ”Asa ga kuru” (2020) – питання вибору материнства та сорому.

Словом, все те, що знайоме і зрозуміле кожному з нас.

Вже більше 15 років фільми пані Кавасе регулярно з’являються на фестивалі у Каннах, а в 2016 році вона була запрошена у якості голови журі. Своїх героїв Наомі наділяє особистими спогадами та переживаннями з минулого, а у фільмах використовує справжні зйомки в тому числі і свого життя. І крім основних персонажів, у картинах Наомі завжди є ще один безсловесний головний герой. У «The mourning forest» (2007) це глуха хаща, в фільмі “An” (2015) – боби адзукі тощо. Вся її творчість допомагає відчути плин часу, взаємодію людей та природи, життя та смерть і силу слова.

В одному з останніх інтерв’ю сама Наомі каже про “Kotodama” – суто японський термін, який означає, що слова мають свою власну душу. А тому вони не просто описують реальність, а формують її.

І саме спілкування є одним із інструментів формування взаєморозуміння. Саме тому в назві павільйону на EXPO 2025 присутнє слово “діалог” – бо грамотно побудована комунікація допомагає всім, кожному створити вірні відносини, як із людиною поруч, так і зі світом, і з самим собою.